Loading

Гушанґ Ґольшірі / هوشنگ گلشیری

Гушáнґ Ґольшірí

(16.03.1938 – 06.06.2000)

Іранський новеліст, критик та автор романів, деякі з них досі не мають шансу бути опубліковані на його Батьківщині. Протягом майже 63 років свого життя він досягнув висот майстерності, опираючись цензурі обох режимів – шахського та постреволюційного. Сформувавши свої погляди в умовах класичного Ісфагану та прикордонного Абадану він мав можливість деякий час вчителювати в початковій школі та вдосконалювати знання перської літератури й фольклору в університеті.

Перше оповідання, яке Гушанґ Ґольшірі опублікував під власним ім’ям – це «Місто циганів» (1961). Найвідомішим його романом вважається «Принц Егтеджаб» («Шахзаде за завісою»), що вийшов 1968 року і кілька разів перекладався англійською[1]. Принц є останнім із нащадків аристократичної Каджарської[2] сім’ї. Він сидить у кріслі, страждаючи від важкої хвороби, і думає про чотири покоління сімейного дерева. Дія роману розгортається під час останньої ночі в його житті, шахзаде помирає на світанку. Деякі спогади, якими насичений роман, принц знаходить у власній пам’яті, інші – почерпнуті з альбомів та хронік.

У 40-х роках за іранським соняним літочисленням (1960-ті) разом із однодумцями Ґольшірі засновує в Ісфагані літературне коло “Джонґ-е Есфаган”, діяльність якого передбачала обговорення та видання друком сучасних творів іранських авторів і впродовж 10-20 наступних років письменникам це вдавалося.

 

Друга збірка оповідань Ґольшірі (після «Як завжди», виданої 1968 року) мала назву «Моя маленька молитовна кімната», містила 9 оповідань, одне з них перекладене нижче українською мовою. Ця книжка опублікована 1975 року, наступні його твори фактично були витіснені з поля зору іранського читача. Сам автор кілька разів пробував покинути Іран, повертався і знову їхав, аж до свого останнього роману «Книга джинів» (1997), який вийшов друком у Швеції. Один із його романів вдалося видати у США і то лише під псевдонімом. У інтерв’ю Мітрі Шоджа’ї, автор розповів, чому не збирається наразі видавати роман в Ірані: “Я не хочу завдавати собі клопоту. Редактор точно скаже “це слово забери” або “цей розділ зміни”. Це дуже напружує, а оскільки роман [Джин-наме] є моєю найважливішою працею, я не хочу в ньому нічого міняти. Думаю, це вершина того, що я хотів написати”[3].

Гушанґ Ґольшірі нагороджений премією ім. Е.М. Ремарка за зусилля у боротьбі з тиранією, сприяння демократії та правам людини. Після його смерті дружина, також відомий критик Фарзане Тагері, заснувала Фундацію імені Гушанґа Ґольшірі, а 2001 року відбулося перше вручення літературної премії на його честь. Ставлення до письменника в Ірані й далі неоднозначне: невідомі розбили могильний камінь на кладовищі Імамзаде Тагер біля Тегерану. У доробку автора також є сценарій до кінофільму, критичні статті та лекції.

Оповідання «Вовк» також публікувалося у книзі «Темна половина місяця» (Вид-во Нілуфар, 2001). В ньому йдеться про сільського лікаря та його дружину, яку він зве Ахтар (зірка чи передвістя, знак). У спільне життя цих двох раптово втручається вовк. Події розгортаються в селі, назви якого не знаємо, як і особи оповідача; цілком імовірно, що події переказує один зі шкільних вчителів чи директор, який частину інформації отримав від власної жінки та близьких знайомих. Ахтар – непоказна молода жінка, що не прагне спілкування з місцевим населенням, а надає перевагу чаюванню наодинці з книжкою. Попри спроби задіяти героїню в шкільному житті, її ваблять романи Джека Лондона та вовк, який взимку вчащає під вікно фельдшерського пункту. Під час щотижневої поїздки до міста, Ахтар виходить з машини у білу пустку, щоби вже ніколи не повернутися. Через певний час непритомного лікаря привозять до села, один зі свідків цієї події пояснює мешканцям що і до чого, а читач волею чи неволею стоїть серед роззяв. Іранські дослідники робили спроби пояснити заплутані стосунки героїв оповідання з точки зору психоаналізу, вписавши їх у тріаду Я, Над-Я та Воно. Також йому приписують надмірне захоплення таким методом як потік свідомості.

[1] 1976, 1997, 2005.

[2] Каджари – передостання шахська династія Ірану (1787 – 1925).

[3]

گفتگوی میترا شجاعی با هوشنگ گلشیری
منبع: نشریه دنا؛ مهرماه 1379 ؛ شماره 8

Адмін

About Адмін

  •  

Leave a Comment