Loading

Вибрані казки з “Каліли й Димни”

 

Анотація:

 

«Змієва наречена» й інші казки з «Каліли й Димни» адресовані дітям молодшого та середнього шкільного віку. Повчальні історії, в яких головними дійовими особами є тварини, беруть свій початок від прадавньої усної традиції, вперше записані в індійському збірнику «П’ять кошиків житейської мудрості», арабському зібранні повчальних історій Ібн аль-Мукаффи, а також впродовж століть втілюються в різноманітних перекладах та переспівах понад 200 мовами світу.

 

Передмова

 

Чи хотіли би Ви знати, про що розповідається в одній із книг, які були окрасою скарбниці індійського раджі ще в середині першого тисячоліття від Різдва Христового? Одним із таких дивовижних рукописів була «Панчатантра», збірка фольклорних притч, записаних мовою санскрит. У перекладі її назва означала «п’ять істин», для кращого розуміння кожної з них читачеві були запропоновані різні оповідки, героями яких були як люди, так і тварини. Вже у ті давні часи ніхто не міг полічити, скільки років тій чи іншій оповіді з цього зібрання. Книгу ретельно оберігали від очей чужинців, вона відкривала свої таємниці лише правителям, котрі потребували мудрої поради.

Іранський шах Анушірван у VI  столітті спорядив  посольство в індійські землі. Як водиться, з розкішними подарунками відправилися найосвіченіші та видатні люди. Сам придворний лікар шаха гостював у раджі,  він переписав «Панчатантру» та переклав рідною мовою для сильних царства свого. Кажуть, з того часу почалася тривала мандрівка персонажів та сюжетів індійського фольклору по світу. Герої казок змінювали свій одяг і обличчя від країни до країни, набували нових особливостей від мови до мови, та щоразу книга досягала мети, сформульованої ще у першій своїй редакції: «Забавляючи – повчай».

У VIII столітті Абдаллах ібн аль-Мукаффа, іранець з походження, освічений чоловік, якому не довго і не солодко жилося в халіфаті, переклав «Панчатантру» арабською мовою. Книга зацікавила Мукаффу своєрідною композицією: вона взагалі-то є однією казкою, всередині якої, як у рамці, містяться інші повчальні історійки.  Арабський переклад «Панчатантри» отримав назву «Каліла й Димна» від імен головних дійових осіб рамкового оповідання. Калілою і Димною називалися двоє шакалів, радників царя-лева. Саме вони і розповідають правителеві притчі, окремі з яких ви зможете прочитати українською.

Переспів Мукаффи дуже відрізнявся від оригіналу, книга втратила специфічні індійські релігійні мотиви, стала протиставленням ідеального світу етичних норм і реального життя, в якому кожен так чи інакше порушує правила. Очевидно, філософи Сходу вбачали причину суспільного безладу в недосконалості людської натури; бажаючи мораллю зцілити правителя і підданого, викорінити зло, викривши його. Ібн аль-Мукаффа став проповідником внутрішньої врівноваженості та прагнення творити добро, він радив щодня записувати свої вчинки, аналізувати недоліки і викреслювати їх із переліку, коли виправитеся. Перекладач зумів легко й цікаво викласти арабською мовою байки про розважливих тварин і захоплених пристрастями, золотом чи власною персоною людей. Рамка, в якій розповідалася пригода двох шакалів, Каліли і Димни, вмістила чимало не пов’язаних між собою казок. Так, наприклад, цікавою є розповідь про трьох подружок-рибок з дивовижно відмінними поглядами на життя; врешті-решт, читач може сам зробити висновок, ким краще бути: розумним, кмітливим чи просто покладатися на долю. Інший зразок, який теж можете прочитати в оцій книзі, «Котячий суд», чимось нагадує кінець нашого нехитрого Колобка, водночас викриваючи такі недоліки як запопадливість до чужого майна і небажання самотужки вирішувати важкі питання. Мандруючи сторінками книги, переконуємося, що судження про інших на основі їхнього зовнішнього вигляду буває оманливим. Статечний пухнастий кіт багато кому здавався б дуже мудрим і розважливим, а зайченя – мізерним створінням супроти слона. А Ви ще досі сумніваєтеся, що тоненький пагінець бур’яну може завдати клопоту великій родині гусей, які мешкають на високих кремезних деревах?

На початку ХІ століття арабським текстом зацікавилися європейці – Симеон Сіф створює грецький варіант «Каліли й Димни», назвавши головних персонажів на свій лад, Стефаніт та Іхнілат,  тобто Вінценосний і Слідопит. Згодом Іван Франко у своїй праці «Історія української літератури» згадує про цей витвір орієнтальних фантазій, перекладений у княжі часи з грецької на церковнослов’янську мову. В так званій «новій панчатантрі» вже з’являються цитати з Євангелія та різноманітні християнські моралізаторські вставки; переписувачі часто переосмислювали сенс східних притч, переробляли сам текст повчання для правителів землі Руської. Під час хрестових походів у Європу потрапляють різні східні варіанти «Каліли і Димни», адже навіть зберігши первісне рамкове оповідання, переписувачі нерідко долучалися до творчості і дещо змінювали у текстах вставних казок. Наприклад, відомі дві версії казки «Падишахів вибір», перша з яких закінчується мирно, бо лев-шах оцінив відданість та жертовність верблюда, а хитрих радників-підлабузників прогнав. У іншому прочитанні верблюда з’їли на радість леопарду, лисові та ворону.

Погляньмо на європейський середньовічний цикл про лиса Рейнгарда, чи Ренара, хитрюгу та баламута, і відразу спаде на думку франковий Лис Микита, а він – рідний брат блакитного шакала з «Каліли й Димни». Читаючи нашу книгу, Ви легко впізнаєте і Ріккі-Тіккі-Таві – мангуста з оповідання Ред’ярда Кіплінґа. Багато оповідань та байок про тварин Як бачимо, книга зі скарбниці індійського правителя жила в Європі та в Азії упродовж століть.

Інші персонажі – друзі Веселун і Співун, тигр, мавпа і змія, комар і блощиці, олень, черепаха, крук, миші та слони, гуси і зайці, сподіваюся, здивують і наштовхнуть на роздуми про те, як цікаво жилося тоді, коли ще звірі говорили.

Так повелося, що слухачі повчань добряче помолодшали. Книги вибралися з кованих скринь, з-під семи замків, на полиці. А казки – все про те ж – в Україні, в Ірані чи в Індії.

Більшість творів, зібраних у нашій книжці, перекладені українською зі сторінок перської дитячої книги, дослівно названої «Дівчина, котра вийшла заміж за змія, та чотирнадцять інших казок з «Каліли й Димни». Ці тексти для іранських дітей переказала письменниця на ім’я Сімá Тагерí. Казки «Голуб-мандрівник» та «Чапля і рак» перекладені з першого тому книги Мегді Азар’язді «Хороші казки для хороших дітей», а дві останні притчі – з неадаптованого видання «Каліли і Димни» Абу ль-Маалі Насраллаха Мунші. Над ілюстраціями працювали троє художниць, зацікавлених арабським, індійським та перським елементом культури Сходу: Лідія Забродська, Вікторія Папонова та автор перекладу.

Приємного читання!

Вірна ласиця. Ілюстрація В. Папонової

Вірна ласиця. Ілюстрація В. Папонової

Вірна ласиця

 

Колись давно в одному далекому селі жив господар з дружиною і маленьким сином. Якось, ідучи надвечір додому, селянин побачив невелику ласочку. Взяв її з собою, приніс до хати, а жінці сказав:

«Нашому хлопчику буде гарно гратися з цією ласкою».

За кілька місяців маленька ласка виросла і стала дорослою ласицею, а син селянина все ще залишався малюком.

Одного дня господиня вирішила піти на базар чогось купити. Вона нагодувала свого малого і приспала його в колисці. Потім мовила до чоловіка:

«Я йду на базар. Наш син спить, доглянь його. Я не хочу, аби він залишився сам з ласкою».

«Не бійся, – відказав селянин, – ця тварина добра і не чіпатиме нашого синочка».

Мати пішла, а батько, втративши терпець від байдикування, вийшов із хати перекинутися кількома словами з приятелями. Не минуло й години, як дружина повернулася з повним кошиком їжі. Раптом перед дверима вона вгледіла ласицю – писочок і лапи в неї були всі в крові. Молодиця скрикнула, вперіщила звіра по голові повним кошиком харчів і заголосила:

«Божечку! Вона вбила мого сина!»

Жінка миттю опинилася в кімнаті, але зі здивуванням побачила, що її синочок спить у колисці, а рештки пошматованої чорної змії лежать під його ліжечком.

Аж тепер господиня зрозуміла, що трапилося. Ласка врятувала життя її хлопчику і вбила чорного гада.

Мати взяла дитину на руки і кинулася до ласиці зі словами:

«Ти – найкраща ласочка у світі! Ти оборонила мого сина!»

Але ласка була мертвою. Жінка почала лити сльози, та марно. Вона не змогла повернути до життя ласку.  

Четверо друзів. Ілюстрація В.Папонової.

Четверо друзів. Ілюстрація В.Папонової.

Невдячний чоловік

 

За сивої давнини жив собі в одному селі убогий чоловік. Він не мав роботи й не міг прогодувати себе і свою сім’ю. Якогось дня вирушив бідолаха з села пошукати кращої долі – ні світ ні зоря, коли ще спали жінка й діти, вийшов із дому.

Злидар ішов та йшов, поки втомлений, спраглий, голодний дістався до густого лісу. Він шукав пити й натрапив на якусь яму, радо підійшов ближче, але замість води побачив усередині тигра, мавпу, змію та якогось чоловіка.

Тигр, уздрівши злидаря, заволав:

– Чоловіче! Витягни мене звідси, бо в лігві чекають мої рідні.

– Ти ж тигр, боюся, що ти мене розтерзаєш, коли зроблю по-твоєму, – злякано відповів чоловік.

– Не лякайся, будь певний, я тебе не буду мучити.

Чоловік собі подумав, що якби цей звір був небезпечним, то від нього, без сумніву, перепало б усім в ямі, тож зі спокійним серцем витягнув тигра.

«Моє лігво в гірській печері, – подякувавши, додав хижак. – Коли захочеш – приходь, я буду радий. Можливо, одного дня зможу віддячити за твою ласку».

З ями почувся крик мавпи, вона теж хотіла, щоб злидар врятував її. Бідняк витягнув і цю. Мавпа вдячно промовила:

«Друже! Коли ти потребуватимеш харчів, то завітай до мене. Скільки фруктів захочеш, стільки я тобі дам. Мій дім у підніжжі цих же гір».

Потім убогий чоловік почув сичання змії: і вона просила про порятунок.

– Як я можу тобі допомогти? Ти ж змія і можеш мене вкусити, – сказав бідняк, глянувши на неї.

– За те добро, яке мені вчиниш, я ніколи тебе не вкушу, – відповіла вона.

Чоловік так само врятував і змію. Вона подякувала і сказала:

«Якщо колись зостанешся сам на сам із бідою, поклич мене. Де б ти не був, я прийду на допомогу».

Тигр, мавпа і змія попрощалися з рятівником і перш ніж піти додали таке:

«Добрий чоловіче! Не допомагай тому, хто ще зостався в ямі. Він тільки завдасть тобі клопоту».

Коли троє звірів пішли, бідак почув крик і слізні вмовляння того чоловіка, який сидів у ямі. Йому стало жаль нещасного. Підійшов до краю ями і його теж витягнув. Врятований полегшено зітхнув, опинившись нагорі:

«Дякую за твою доброту. Я – такий собі бідний золотар і живу в місті неподалік. Я б хотів тобі віддячити, прийди до мене, коли будеш у потребі». Оце сказав і пішов геть.

Злидар продовжив свій шлях, але так і не зміг знайти роботи. Сумний і тривожний, він думав про власних голодних жінку і дітей, коли раптом згадав тигра, мавпу, змію і того золотаря. Бідака пішов шукати мавпу – і та дала йому вдосталь фруктів. Злидар подякував, а перш ніж піти розпитав, як виглядає оселя тигра. Коли очі дикого звіра побачили чоловіка, він радо вибіг із лігва і промовив:

«Я тебе ніколи не забуду! Ти врятував мені життя!»

По цьому тигр відсипав чоловікові немало золота і перлів, бідняк подякував хижакові і пішов своєю дорогою. Він не тямився з радості, оскільки міг продати ці коштовності і забезпечити спокійне життя своїй сім’ї. Але чоловік не знав нікого, хто б допоміг йому все це продати. Раптом він згадав ювеліра, якого витягнув із ями. Засміявся злидар і рушив до міста, де жив той золотар. Ювелір також зрадів, побачивши його, і запитав:

– Що трапилося, що ти прийшов сюди?

– Я прийшов по твою допомогу. Маю трохи золота і перлів, чи ти можеш їх продати для мене? – поцікавився гість.

Золотар взяв коштовності та добре їх роздивився.

– Так, так, звісно я тобі допоможу, та краще буде, коли понесу їх показати ще одному ювелірові. Ти почекай тут, поки я піду й повернуся.

Сказавши це, золотар пішов звідти прямісінько до палацу падишаха, показав йому скарби і додав:

«Володарю, ось це речі, які я зробив для вашого нащадка, добре подивіться на них».

Шах поглянув – і справді, це все були коштовності його сина, зникнення якого так тривожило правителя, тож він закричав:

«Приведіть того, хто приніс ці речі в місто! Безумовно, це він убив мого царевича і забрав його золото!»

Воїни шаха пішли до дому ювеліра і схопили бідаря, який, нічого не відаючи, сидів і чекав на господаря. Його зв’язали і вкинули до темниці. Бідняк страшенно здивувався з цього всього і запитав наглядача тюрми, чому його схопили.

Охоронець відповів,  що злидар вбив улюбленого сина падишаха і вкрав його коштовності. Без сумніву, в’язня повісять  на воротах за цю велику провину.

Бідняк був без гріха і не знав, що йому вдіяти, та раптом згадав про змію та покликав її. Не минуло й хвилини, як вона з’явилася перед ним і просичала:

«Добрий чоловіче! Що трапилося? Якої потребуєш від мене помочі?»

Злидар розповів усю пригоду, а змія, подумавши, відказала йому:

«Слухай уважно моєї ради: я поповзу в покої цариці і вжалю її. Шахиня знепритомніє. Ніхто не зможе їй зарадити, тільки коли ти покладеш їй руку на чоло, вона швидко отямиться».

Після цих слів змія поповзла до палацу. Скоро звідти почувся галас:

«Змія вкусила дружину правителя! Володарка знепритомніла!»

Щоб вилікувати недужу, до палацу приходили лікарі звідусіль, але ніхто не міг зарадити. Дійшла вістка й до ув’язненого, а той сказав наглядачеві:

«Я  можу оздоровити падишахову».

Правитель, зневірений в усіх лікарях, дозволив, щоб бідняка привели до цариці. Той став коло хворої і так, як навчила змія, поклав руку їй на чоло. Раптом шахиня розплющила очі. В палаці пролунали вигуки радості. Падишах подякував рятівникові, а той сказав, що його ув’язнили безвинно, а згодом розповів усю свою пригоду володареві. Шах дав наказ схопити золотаря, тоді подарував біднякові великий будинок і тисячу золотих монет. Злидар став заможним і зміг в добрі та спокої прожити решту життя разом із сім’єю.

 

Котячий суд. Ілюстрація Лідії Забродської.

Котячий суд. Ілюстрація Лідії Забродської.

 Котячий суд

 

Під високим деревом жила собі добра куріпка. Одного дня вона вийшла зі свого гнізда, щоб знайти щось попоїсти. Ішла та й ішла, аж поки не дісталася до кукурудзяного поля, де саме підоспів урожай. Оскільки куріпка дуже любила ці зернята, то й залишилася там, тоді ж змогла познайомитися з багатьма різними птахами. Але через кілька днів вона засумувала за своїм домом. Куріпка попрощалася з друзями і вирушила до гнізда, та коли прийшла туди, виявилося, що в її хатинці спить якийсь заєць.

– Егей! – закричала куріпка, – що ти тут робиш? Тут моя оселя!

– Ні, вона належить мені, – здивувався заєць. – Коли я прийшов, тут нікого не було. Ось уже кілька днів живу собі тут.

– Я сама звила це гніздо, можеш запитати в сусідів, – куріпка на те. – Я лише кілька днів шукала їжу. Будь ласкавий, іди звідси.

Що б не говорила пташка, заєць не погоджувався, і почалася між ними сварка. Навколо зібралося багато звірів і птахів, та ніхто не міг сказати, чия правда. Вирішили заєць з куріпкою піти до судді попросити допомоги, але не просто було знайти тямущого суддю. Нарешті вони угледіли великого кота на крутому березі. Кіт видавався цілком підходящим: він сидів на самому краєчку і молився. Заєць і куріпка між собою вирішили, що він – кіт благочестивий і точно зможе допомогти. Коли закінчилася котяча молитва, заєць і куріпка підійшли до нього зі словами:

– О всечесний коте! Ми маємо спільний клопіт. Будь ласка, розсуди нас.

– Добре, – погодився кіт. – Спочатку розкажіть мені, що трапилося, тоді я зможу сказати свою думку.

Вони описали всю пригоду, а кіт відповів:

– Правда в тому, що я дуже старий і мої вуха вже недочувають. Я добре не втямив, що ви оце розказали. Підійдіть-но ближче і ще раз перекажіть.

Заєць і куріпка наблизилися до кота, та ще не встигли й слова промовити, як хитрий котище скочив на них і обох проковтнув. А оселя під високим деревом залишилася порожньою.

Четверо друзів. Ілюстрація Надії Вишневської.

Четверо друзів. Ілюстрація Надії Вишневської.

 

Четверо друзів

 

Миша, ворон, черепаха і олень – четверо добрих приятелів – жили в одному лісі і ніколи не сварилися.

Якось увечері миша, ворон і черепаха, як завжди, зібралися біля озерця, але олень, скільки його не виглядали, не прийшов. Минули години, а від нього й звістки не було. Миша стурбовано запитала:

– Може, це означає, що з оленем щось трапилося?

– Може, мисливці загнали його в пастку, – відповів ворон.

– Ми мусимо знайти його, – сказала черепаха.

– Друже вороне! Ти ж можеш літати, вирушай, зазирни в кожен куточок лісу, може, вдасться його знайти.

Птах подався на пошуки. Він гукав, летячи: «Оленю! Оленю, де ти?»

Раптом до ворона долинув тихенький голосок: «Допоможіть… Я тут…»

Так, олень справді потрапив у пастку одного з мисливців. Ворон сів коло свого друга і стурбовано промовив:

«Я сам один не можу тобі допомогти. Полечу і приведу сюди всіх наших друзів».

Сказавши це, ворон знявся на крила, прилетів до черепахи і миші та дав їм знати, що олень у пастці.

– Миша може перегризти гострими зубами пута і звільнити оленя, – запропонувала  черепаха.

– Але як я зможу швиденько дістатися туди? – запитала миша. – До того, як я прибіжу, прийде мисливець і забере нашого друга.

– Я можу посадити тебе собі на спину і принести на місце, – відповів ворон.

Миша погодилася і вилізла йому на спину. Птах змахнув крильми і злетів у небо. Вони дісталися до оленя дуже швидко. Миша миттю перегризла мотузки, тут же надійшла черепаха. Четверо друзів зраділи, що всі цілі, здорові і знову разом, але тут звідки не взявся мисливець.

Миша сховалася у нірку, а олень чимдуж помчав геть. Залишилася одна черепаха, бо вона дуже повільна. Мисливець побачив порожній капкан, розсердився і закричав:

«Яким чином олень міг втекти?»

Тим часом він помітив черепаху і зметикував, що зараз, коли  основна здобич утекла, непогано було б узяти на продаж хоч би оцю. Так і зробив: кинув її в сумку й пішов. Ворон, що сидів на вершечку дерева, все це бачив і розповів миші й оленю.

– Поспішімо, – пропищала миша, – бо інакше мисливець невдовзі дістанеться до свого дому.

– Я стану на його шляху і пастимуся, ніби нічого не сталося, – запропонував    олень. – Коли ж і він мене побачить, то кине сумку на землю і поженеться за мною. Потім справа за мишею.

Олень, сказавши це, бігцем побіг навперейми мисливцеві, став трохи далі і почав щипати травичку. Як тільки чоловік побачив його, з радості впустив сумку на землю та рвонув навздогін. Мишка гострими зубами розпорола мішечок, черепаха вилізла назовні і заховалася під кущами.

Через деякий час гонитви мисливець, втративши надію піймати тварину, зупинився. Потім повернувся до своєї сумки і пробурмотів:

«Ну, не біда. Колись вполюю іншого оленя. Сьогодні мені досить і одної черепахи».

Але коли він добрався до мішечка, то там і не пахло здобиччю. Здивувався мисливець, мовляв, як це так, одного разу олень втік з пастки, іншого – черепаха прогризла торбу і зникла. Цього дня доля не була ласкавою до мисливця і залишила його без вечері. Розмисливши так, він почовгав собі звідти. Черепаха, миша, ворон і олень спокійнісінько розійшлися по домівках.

 

Блакитний шакал. Ілюстрація В.Папонової.

Блакитний шакал. Ілюстрація В.Папонової.

Блакитний шакал

 

Одного дня такий собі шакал у пошуках їжі дістався до якогось міста. Хвильку стояв і роззирався на різні боки. Він знав: заходити в місто дуже небезпечно, але вибору не було. Шакал саме розмірковував, коли раптом почув гавкіт кількох собак. Він злякався і навтьоки. Собаки, зачувши звіра, кинулися за ним. По дорозі був будинок маляра. На подвір’ї стояла посудина, повна блакитної фарби. Шакал її не помітив і, біжучи, втрапив саме туди. Коли собаки здобичі не знайшли й пішли собі далі, звір виліз із посудини й неабияк здивувався зі свого нового вигляду. Все ще боячись, що міські собаки прийдуть його шукати, він кинувся до хащів, але лісові тварини, які до того часу не бачили жодного звіра блакитного кольору, лякалися і кидалися врозтіч. Шакал дуже швидко це зрозумів, і в нього визрів план. Небачений звір закричав:

«Чому ви від мене втікаєте? Підійдіть і послухайте, що вам скажу!»

Тварини завмерли і глянули на нього.

«Перекажіть всім вашим, щоб прийшли сюди, – сказав шакал, – я хочу повідати дещо дуже важливе».

По одному сходилися лісові мешканці, щоб сісти навколо блакитного шакала.

«Вам не треба мене боятися, – промовила дивовижа, – я прийшов сюди з волі Божої, щоб стати вашим правителем і піклуватися про вас».

Звірі повірили його словам і відповіли, що вдячні Богові за посланого падишаха та запитали, що можуть зробити для нього.

Шакал відповів: «Мусите мені підкорятися і щодня приносити їжу».

Тварини в один голос промовили: «Слухаємося, шановний! Що ще зволить Ваша величність?»

«Маєте мені бути вірними, тоді я оборонятиму вас від ворогів», – сказав правитель.

З того дня й надалі звірі приносили вельможному найкращу їжу й корилися йому в усьому. Шакал жив, як якийсь падишах, доки одного дня здалека не почулося завивання іншого шакала. Їхня блакитна величність, котрий уже давно не чув голосу своїх одноплемінників, з радості піднявся і почав підтягувати.

Почувши шакаляче скиглення, звірі все зрозуміли. Вони розлютилися, що самозванець так довго їх дурив, і вирішили його схопити та всипати по заслугах, але було вже пізно, адже шакал встиг звідти дременути.

 

Чоловік і коза. Ілюстрація В.Папонової.

Чоловік і коза. Ілюстрація В.Папонової.

Чоловік і коза

 

Одного дня звичайний чоловік отримав у подарунок від свого друга козу. Він завдав її собі на плечі та рушив додому.

В дорозі його помітили троє зголоднілих шахраїв. Коли вони угледіли на плечах чоловіка вгодовану худобину, то замислили прибрати до рук цю козу та наїстися вволю. Задля такої мети один із ошуканців підійшов до чоловіка й сказав:

– Перепрошую, добродію! Можна запитати, навіщо Ви взяли на спину цього собаку?

– Собаку?! Якого собаку? – здивувався чоловік. – Хіба ти не бачиш, що це коза? Мені її подарував приятель.

Перший шахрай відповів:

– Я сказав те, що бачу, а  Ви як хочете, не завдавайте собі з того клопоту, – і пішов.

Чоловік простував своєю дорогою, але не минуло й кількох хвилин, як до нього наблизився другий пройдисвіт зі словами:

– Шановний! Не треба тягати на плечах це дохле теля туди-сюди.

Чоловік здивовано витріщився на шахрая:

 

– Дохле теля?! Чи твої очі незрячі? Як можна переплутати вгодовану козу з дохлим телям?

– Не гнівайтеся на мене, – відповів той, – робіть те, що Вам до вподоби, це не моя справа, – і пішов звідти.

Чоловік зняв козу зі спини й добре придивився до неї. Ні, це таки була коза, а не щось інше, тому довелося знову взяти подарунок на плечі та шкандибати. Не встиг і кілька кроків зробити, як перед ним показався третій пройдисвіт, кажучи:

– Пане, пробачте мені, але я хочу сказати, що те, що Ви робите, зовсім неправильно.

– Що? – запитав чоловік.

– Як Ви можете якогось осла висадити на себе і йти? Безумовно, з Вас поглузували. Будь ласка, поставте його на землю, – ввічливо заговорив шахрай.

Чоловік зупинився і сказав сам до себе: «Це вже третя людина, що побачила козу в не козячій подобі. Може, ця худобина якийсь джин чи дідько, який може міняти свій вигляд.

Подумавши таке, він злякався, кинув ту козу на землю і дременув. Коли той чоловік вже був далеко, троє крутіїв взяли козу, наготували з її м’яса смачної страви та поїли.

Мудрий гусак. Ілюстрація Лідії Забродської.

Мудрий гусак. Ілюстрація Лідії Забродської.

 

Мудрий гусак

 

Серед густого лісу росло одне дуже високе дерево. На його гілках поселилася зграя диких гусей. Дерево було таке височенне, що птахи могли безтурботно жити там, далеко від очей мисливців.

Одного дня старий гусак угледів під деревом якусь малу травинку, добре до неї придивився – то була якась витка рослина. Птах швидко злетів на верхів’я, щоб розповісти іншим гусям:

– Чи ви бачили в’юнок біля нашого дерева? Мусимо його викорчувати.

– То ж маленька травинка, щойно вилізла з землі. Для чого її виривати? – Здивовано подивилися на рослинку гуси.

Старий гусак відповів:

– Ця рослина зараз невеличка, але скоро виросте, підніметься вгору по дереву і потрошки зміцніє.

Гуси заґелґотіли:

– Добре, вона росте, а хіба це приносить якусь шкоду?

– Якщо ця трава виросте й обів’ється навколо дерева, то мисливцям вдасться з її допомогою вилазити нагору, а тоді ми не зможемо тут спокійно жити, – відповів гусак.

Що б не казав старий, але інші його не слухалися і казали, що ця рослинка ще маленька, треба ще зачекати, може нічого такого і не трапиться.

Минуло багато днів, в’юнок ріс і розвивався. Він дістався до стовбура дерева та піднімався вгору, міцніючи з кожним днем.

Одного ранку, коли птахи подалися шукати їжу, до лісу прийшов мисливець і, побачивши дерево, зрозумів, що на ньому гніздяться дикі гуси. Птахолов піднявся нагору по міцному в’юнку, що як товстий шнур обвився навколо стовбура. Він заховав тенета і зліз. Гуси, нічого не відаючи, повернулися звідусіль і обсіли дерево, як звичайно. Раптом вони зрозуміли, що злетіти вже не можуть, бо потрапили у пастку. Що вже вони били крилами, та нічого не виходило. Гуси почали кричати.

Стрий гусак промовив: «Не робіть галасу, самі собі винні. Я казав, що, вирісши, ця витка рослина завдасть нам клопоту, але ви не погодилися зі мною. Зараз, поки ще не прийшов птахолов і всіх нас не забрав, треба добре подумати».

Присоромлені гуси заґелґотіли:

– Ми були нерозумні, що не послухалися твоїх слів. Ти ж тямущий, скажи тепер, що нам робити?

Гусак відповів:

– Коли прийде мисливець, прикиньмося мертвими, відповів старий гусак. – Йому не потрібна нежива птиця.

Рано-вранці наступного дня, як і казав старий гусак, нагодився мисливець. Піднявся на дерево, дістався до пастки, однак побачив, що всі птахи померли. Тому взявся по одній виймати їх із сильця і кидати на землю. Гуси дочекалися, поки мисливець викине останню птаху, а потім усі разом здійнялися на крила і полетіли. Мисливець здивовано дивився на їхній політ, тоді зліз із дерева й пішов собі.

 

 

Змієва наречена. Ілюстрація В.Папонової.

Змієва наречена. Ілюстрація В.Папонової.

Змієва наречена

 

Якось у давні часи в одному закутку світу, в маленькому селі жило собі подружжя. Був у них один смуток – журилися, бо не мали дітей. Щодня чоловік з дружиною молилися і благали Бога про нащадка.

Нарешті жінка завагітніла. Минуло багато днів і прийшов час народження дитини. Але породілля замість людського немовляти привела на світ змія. Кожен, хто чув про цей випадок, приходив до них із радою: «Негайно вбийте це і дайте собі спокій».

Та жінка, яка народила гадину, не погодилася, а як добра матір доглядала за своїм сином: мила його, годувала, в гарненькій скриньці на постіль вкладала спати.

Дні йшли за днями, і змій виріс. Мати любила його ще дужче, ніж раніше. Коли неподалік хтось одружувався, жінка чула, як витинали музики, замислювалася й казала собі: «Чи знайдеться дівчина, яка погодиться побратися зі змієм?»

Але вона не мала жодної надії на одруження свого сина і сумувала.

Одного дня, коли чоловік повернувся додому, то побачив, що його дружина голосно ридає. Схвильований, він підійшов до неї і запитав: «Чого ти голосиш? Щось трапилося?»

– Ти не любиш нас із сином, – відповіла в сльозах дружина. – Якщо й любив колись, то мало думав про нащадка. Хіба не бачиш, що він виріс і пора для нього шукати пару?

– Врешті-решт, жінко добра, хто погодиться свою дочку видати за змія? – здивувався чоловік.

Благовірна не мала що сказати та знову зайшлася плачем. Чоловік не міг дивитися на хвилювання своєї половини і вирішив піти на пошуки гідної нареченої для сина. Сталося так, що він вирушив з дому в дорогу, але де б не мандрував, до кого б не приходив, все марно. Ніхто не хотів віддати власну дочку за змія. Батько йшов і йшов від міста до міста, поки не прийшов туди, де жив його старий друг. Роками не бачивши приятеля, він з радістю зазирнув до нього і гостював кілька днів. Коли вони прощалися, друг вигукнув:

– Справді! Мені геть вилетіло з голови запитати, для чого ти пустився в далекі мандри?

– Я пішов шукати наречену для свого сина, – відповів чоловік.

– То чого ж раніше не сказав? – зрадів приятель. – Я маю красуню-дочку, якщо захочеш, то віддам її тобі, щоб стала за дружину твоєму хлопцеві.

– Це дуже добре, та ти спочатку маєш побачити мого сина.

– Ні, ні. Довгі роки знаю тебе, твою благовірну і вам довіряю. Моя дочка піде туди, куди й ти, щоб стати вашою невісткою.

Чоловік більше нічого не сказав, а повів дівчину до своєї хати.

Благовірна щиро подякувала Богові, коли побачила красуню-наречену, та почала готувати все до весілля. Як почули про це односельці, то прийшли застерегти молоду:

– Красуне! Не виходь за того хлопця! Він – змій!

– Що б не трапилося, я з ним одружуся. Мій батько хоче, щоб я стала невісткою в цій сім’ї, а я батька люблю і не хочу його тривожити.

Наступного дня дівчина вийшла заміж за змія та постановила бути для нього доброю дружиною. Одної ночі молода сиділа в себе у кімнаті, раптом двері відчинилися і зайшов якийсь юнак. Молодиця злякалася, підскочила, щоб тікати, а він промовив:

«Не втікай. Я – твій законний чоловік. Не впізнаєш мене?»

«Але ж мій суджений – то змій», – заперечила вона.

Молодик одягнув зміїну шкіру перед очима дівчини і знову її скинув. Наречена дуже зраділа, коли зрозуміла, що то ніхто інший, як її чоловік.

З того часу суджений вночі скидав луску гадини, а вранці до сходу сонця повертався у зміїну шкіру.

Одної ночі, коли батько проходив повз їхню кімнату, почув дивний голос. Став під дверима, зазирнув через шпарину і раптом зрозумів, що то його син втратив подобу змія. Старий миттю відчинив двері, кинувся до луски, вхопив її та кинув у вогонь. Зміїна шкіра перетворилася у вогні на попіл. Поцілував син руку татові і промовив:

«Дякую Вам. Мене було зачаровано, а єдиним способом зняти чари було знищити личину змія, тільки не за моїм проханням, а з власного бажання. Радію, що Ви зробили це для мене».

Щастя і веселощі охопили всю оселю, ба більше – новина покотилася по селі. А молодик з того часу більше не ставав змієм.

 

Гість. Ілюстрація Надії Вишневської.

Гість. Ілюстрація Надії Вишневської.

Гість

 

Одна комашка-блощиця разом зі своїми дочками, синами і внуками жила у шахській постелі. Коли падишах довго ніжився у ліжку і спав безпробудним сном, блощиці потрохи вилазили назовні пити його кров.

Якогось дня до покоїв правителя прилетів комарик-дзюбрик. Він сів на постіль і аж нетямився з радості: «Чудово! Яке зручне місце!»

Блощиці почули незнайомий голос, виглянули і побачили комара, що спокійнісінько вмостився на падишаховому ліжку.

– Ти хто? – запитали вони. – Звідки прийшов? Чому всівся на постіль правителя? Ану давай геть звідси!

– Недобре ви зі мною чините, – занепокоївся комар. – Я мандрівник і прийшов дуже здалека, багато людей покусав, але досі не прикладався до крові жодного падишаха. Кажуть, їхня кров – як солодкий мед. Дозвольте мені цієї ночі погостити у вас і трохи попити крові правителя.

– Ні, не можна тобі залишатися! – відповіли блощиці.

– Чому? – запитав комарик.

– Якщо ти вкусиш шаха, йому заболить і він прокинеться. Одразу накаже перевернути всі подушки і покривала. Безсумнівно, нас знайдуть і переб’ють. Лети звідси, дай нам спокійно жити.

Але комар просився знову і знову. Коли блощиці побачили, що нічого не діє, погодилися погостити його тієї ночі. Але з тією умовою, що він зосередиться і вкусить лише тоді, коли правитель міцно спатиме. На тому і погодилися.

Минули години. Нарешті правитель прийшов до постелі та ліг. Комар глянув на падишаха і ковтнув слинку. Він прагнув скоріше посмакувати шахської крові. Тому не втримався, задзижчав, полетів до падишаха і вкусив його. Правитель ще не заснув, тому миттю підскочив з криком роздратування:

–  Негайно огляньте постіль! Щойно мене вкусила якась комаха! Знайдіть її та вбийте!

Комар, почувши веління падишаха, полетів звідти. Слуги перевернули цілу кімнату догори дригом, знайшли блощиць і усіх їх винищили.

 

 

Місячне озеро. ілюстрація Надії Вишневської.

Місячне озеро. ілюстрація Надії Вишневської.

Місячне озеро

 

У густих джунглях жило багато слонів. Їхній ватажок був справді велетенським і піклувався про своє стадо, як ніхто. Радість безтурботного слонячого існування враз обірвалася, коли прийшла посуха. Кілька років не було дощу. Річки і ставки пересохли. Дерева зачахли, більшість птахів та тварин загинули, а деякі покинули хащі у пошуках води. Слони, страждаючи від безвіддя, теж вирішили податися геть. Найвитриваліші з них за наказом свого вожака далеко відійшли від джунглів, щоб знайти воду, і після довгих днів пошуків змогли натрапити на чимале озеро, про що з радістю протрубіли проводиреві. Довідавшись таку новину, спраглі слони з джунглів чимдуж вирушили до водойми.

Неподалік озера жили зайці. Вони стрибали в полі, нічого не відаючи, коли прийшло слоняче стадо. Велетні так поспішали дістатися до води, що зовсім не зауважили малих куцохвостих, і багатьох потоптали своїми ногами. Коли про це дізнався заєць-ватажок, то зібрав усіх своїх:

– Слони вбили й покалічили немало нашого брата. Ми не можемо дозволити, аби так тривало і далі. Треба знайти спосіб захистити себе.

Зайці думали й гадали над його словами. Один із них, найменший зайчик, підвівся і сказав:

– Можливо, мені вдасться зарадити цьому горю.

– Як? – запитав найголовніший.

– Мусите відправити мене гінцем до слонів, – відповів зайчик, – тоді все владнається. Я знаю, що вчинити і що сказати, щоб залагодити справу.

Старшина погодився, і маленький зайчик поспішив до стада слонів. Недалеко від озера малий побачив їхнього велетня-ватажка, який розмовляв з кількома іншими слонами.

Зайчик миттю вискочив на одну скелю і закричав:

– О вожаку! Будьте ласкаві, вислухайте моїх слів!

Проводир слонів почув його голос, підійшов і промовив:

– Хто ти?

– Я – посланець, – відповів заєць.

– Посланець від кого? – здивувався ватажок.

– Посланець від місяця, – той йому.

Слон кинув оком на своє стадо, потім на зайця і запитав:

– Яке послання ти маєш від нього?

– Місяць сказав: «О ватажку слонів! Ти привів своє стадо до мого священного озера. Твої тварини забруднили мою водойму і на своєму шляху винищили тисячі безвинних зайців. Ти знаєш, що я хранитель зайців, а головний над усіма зайцями світу живе зі мною[1], отже, не годиться куцохвостим гинути. Якщо ж не підкоришся мені, тяжко покараю тебе і твою ватагу».

– Закон на боці місяця, – заговорив схвильований велетень, – багато ваших під нашими ногами погинуло. Обіцяю, більше не будемо зайцям завдавати лиха. Я повинен попросити у місяця пробачення. Скажи, як мені вибачитися перед ним?

– Ходи зі мною сам один, я приведу тебе до місяця.

Заєць пострибав, а слон рушив за ним. На спокійному плесі озера з’явилося відображення місяця. Куцохвостий вказав на нього і промовив:

– Оце тут ти можеш побачитися з місяцем.

– Я хочу попросити у нього пробачення, – вийшов уперед слон.

Сказавши це, він занурив хобот у воду озера, через що поверхнею води розійшлися брижі і відображення місяця затремтіло.

– Ні, ні! – вигукнув зайчик, – цим ти тільки розлютив місяць!

– Чому? Хіба я щось зробив? – запитав слон.

– Ти знову торкнувся води священного озера і запхав у нього свій хобот.

– Будь ласка, попроси, щоб місяць мене пробачив, – занепокоївся слон. – Я і моє стадо більше ніколи нічого не зробимо з цією священною водою і не мучитимемо зайців.

Малий погодився. Оскільки місяць пробачив велетня та його стадо, то слон радісний повернувся до своїх та скерував їх назад, додому.

Слони повернулися у рідні хащі. Дуже скоро у їхніх джунглях пішов дощ – і всі зажили, як і раніше. Але вони так ніколи і не второпали, що заєць їх обдурив.

 

Падишахів вибір. Ілюстрація Лідії Забродської.

Падишахів вибір. Ілюстрація Лідії Забродської.

Падишахів вибір

 

Колись у джунглях царював один лев. Через його силу і міць щодня було йому вдосталь їжі. Та падишах усе одно був невдоволений і гадав собі: «Треба мати когось коло себе, щоб завжди був до моїх послуг».

Надумавши таке, лев покликав до себе лиса. Той не забарився прийти, і правитель йому сказав:

– Лисе! Усі знають, що ти мудрий та хитрий. Хочу, щоб ти став моїм радником.

– Я, раб, служитиму Вам, – вклонився лис.

Після лиса лев покликав леопарда:

– Ти спритний і прудконогий. Хочу, щоб ти був моїм охоронцем.

Леопард теж виказав своє шанування й погодився. Потім дійшла черга до ворона.

Лев звернувся до нього:

– Вороне! Ти можеш швидко долетіти будь-куди. Я хочу, щоб ти став моїм гінцем.

Птах теж вклонився і з того часу став посланцем правителя. Звірі присягнули на вірність падишаху. Лев наказав, щоб і їм готували їжу та всіляко догоджали.

Все складалося добре у царстві: лис, ворон і леопард допомагали шаху в усьому. Вирушали, куди б він не забажав, супроводжували його на полюванні, доїдали залишки, коли лев уже наситився, і завдяки цьому ніколи не були голодними.

Одного дня до шаха прилетів ворон і сказав: «Правителю! Чи ти пробував коли-небудь м’ясо верблюда? Воно дуже смачне. Я одного разу в пустелі таке їв, і припало воно мені до смаку».

Лев, котрий до того часу не те що м’яса верблюда не пробував, а навіть самого верблюда в очі не бачив, відказав: «А де можна взяти верблюда?» – «За кілька годин дороги звідси є пустеля, – відповів ворон, – я над нею літав, бачив там одного дуже вгодованого, який ішов сам-самісінький».

Цар звірів негайно розповів про це лисові та леопарду і запитав, що вони про це думають. Радники нічого не знали про пустелю, але приховали це, щоб лев не подумав, ніби ворон мудріший та більше знає, ніж вони. Лис і леопард промовили: «Правду каже ворон, м’ясо верблюда має чудовий смак, падишахові обов’язково варто його скуштувати».

Зранку наступного дня лев зі своїми сподвижниками вирушив у пустелю. Дуже швидко вони дійшли до місця, де, на відміну від джунглів, не було зелених дерев і жодної тіні. Сонце пекло немилосердно, а пустеля була безводна й безтравна. Ворон летів попереду всіх і показував дорогу. Йому зовсім не дошкуляла спека і птах раз у раз волав: «Ворушіться! Верблюд уже недалечко!»

Однак лев уже не міг іти: розжарені піски пустелі пекли йому лапи. Він зупинився і загарчав: «Не хочу м’яса верблюда! Скоріше поверніть мене в джунглі!»

Лис, леопард і ворон злякалися голосу правителя. Вони були далеко від джунглів і не уявляли, як повернутися додому з таким розлюченим левом.

Кмітливий лис, швиденько зметикувавши, що слід чинити, сказав: «Залишайтеся тут, а я побіжу по допомогу». – І швидко побіг геть.

Він біг та й біг, поки нарешті знайшов верблюда: «Поспіши! Наш падишах хоче тебе бачити!»

«Ваш падишах? – запитав верблюд. – Це ще хто такий? Я знаю лише свого господаря і куди б він не наказав, везу його вантаж». Лис відповів: «Нашим шахом є могутній лев, який убив твого господаря. Тепер ти вільний, тобі вже не потрібно нести вантаж у цій розпеченій пустелі. Правитель тебе кличе, підеш до нього і проживеш у розкошах решту життя. Якщо хочеш, ходімо зі мною».

Верблюд падав під важким тягарем своєї праці. Йому аж ніяк не стало гірше, коли він скинув вантаж, тож охоче пішов за лисом. Минуло небагато часу, і вони дісталися до лева. Всі зраділи, побачивши їх. Лис промовив:

– Вельмишановний! Будь ласка, сідай верхи на верблюда, щоб тобі не пекло лапи. Ми повертаємося в джунглі.

Лев, лис і леопард вмостилися верхи на верблюдові та вирушили в дорогу. Ворон, який летів попереду, і далі показував їм дорогу. Дісталися вони дому втомлені та голодні. Якраз був час вечеряти. Всі очікували, що лев уб’є верблюда, але він наблизився до тварини і сказав: «Друже мій! Дякую тобі за порятунок. Можеш залишатися тут так довго, як сам того захочеш. Я захищу тебе своїм царським словом».

Лис, леопард і ворон здивовано перезирнулися. Після усіх зусиль, які було витрачено, щоб знайти верблюда, лев не бажав його вбивати. Раптом падишах заревів:

«Гей, ви троє! Хіба не бачите, що я зголоднів? Мої лапи попечені, і я не можу піти на пошуки їжі. Негайно йдіть і знайдіть мені чогось попоїсти».

Радники підкорилися, віддалилися звідти, та не пішли шукати харчі, а сіли в куточку порадитися між собою і спланувати все так, щоб лев все ж з’їв верблюда. Задумавши своє, вони повернулися до падишаха. Ворон вийшов уперед і промовив:

– Вельможний леве! Як ми не шукали, та не знайшли ніякої поживи для Вас. Оскільки не хочемо завдавати Вам клопоту, то візьміть та й з’їжте мене і втамуйте свій голод.

– Ні, ти дуже малий, – вискочив поперед нього лис і відштовхнув царського посланця, – у мене більше м’яса, ніж у тебе. Вельмишановний, будьте ласкаві з’їсти мене.

Ще не закінчив лис говорити, коли поперед нього вискочив леопард:

– О ні, високоповажний! Я з усіх найбільший, мене з’їжте!

Верблюд, що стояв у куті, побачивши відданість цих трьох, подумав: «Я теж мушу засвідчити свою вірність шахові». Тому він вийшов поперед усіх зі словами: «І я хочу віддати душу заради падишаха. Ці друзі більше, ніж я, переймаються Вашим горем. Краще залишіть їх живими. З’їжте замість них мене».

Лис, леопард і ворон зраділи та вже були готові скуштувати верблюдячого м’яса. А цар звірів відповів: «Я вдячний вам усім. Погоджуюся з усім, що ви сказали, і з’їм вас одного за одним».

Почувши таку левову мову, ворон чимдуж здійнявся у повітря та й полетів звідти. Лис і леопард також кинулися навтьоки, а верблюд стояв і готувався до смерті.

Розсміявся лев, підійшов до нього і сказав: «Любий верблюде! Лише ти засвідчив, що відданий мені. Не їстиму тебе, доки житиму, дбатиму про тебе і стежитиму, щоб ніхто не заподіяв тобі кривди».

Верблюд з радістю подякував йому, а лев подумав собі: «З усього найкраще – бути добрим».

 

 

Три риби. Ілюстрація Лідії Забродської.

Три риби. Ілюстрація Лідії Забродської.

Три риби

 

Якось жили собі в озері три рибини, і були вони друзями. Одна з них була мудрою: завжди думала, перш ніж щось зробити. Інша була кмітливою, і коли траплялися якісь труднощі, знаходила  вихід зі становища. Але третя рибина відрізнялася від двох інших. Вона ніколи не використовувала свій розум, оскільки вважала, що коли буде незрушною, з нею трапиться те, що має трапитися, і нічого тут не вдієш.

Одного дня мудра рибка плавала в озері, аж раптом почула якийсь голос. Вона уважно прислухалася. Розмовляли двоє риболовів. Перший сказав: «Це дуже велике озеро, тут неодмінно мусить бути багато риби». Другий відповів: «Згоден. Отож, буде добре прийти сюди завтра порибалити».

Рибаки пішли геть від озера.

Мудра рибка поплила до своїх друзів і все розповіла. Вона запропонувала скористатися каналом, який вів до іншого озера. Кмітлива рибка відповіла на це: «Люба подружко, я звідси не піду, та якщо прийдуть риболови і станеться якась пригода, то придумаю, як себе захистити». Третя рибка сказала: «А я звідси взагалі не зрушу, тут народилася, тут виросла і залишуся тут. Хай буде, що буде, від нас нічого не залежить».

Мудра рибка поплила до каналу і подалася в бік іншого озера, а дві інші рибки залишилися. Назавтра, коли сонце піднялося над горою, до озера прийшли двоє риболовів та заховали у воді свої сіті. Ті дві рибки, що залишилися в озері, і багато інших риб потрапили у пастку. Рибаки витягли сітку на берег. Кмітлива хитра рибка придумала, що прикинеться мертвою, а риболови, не бажаючи такої здобичі, покинуть її. Коли ця метикувата рибка опинилася на березі, то почала чимдуж підстрибувати і хлюпнулася знову в озеро. Третя рибина вертілася в сітях вгору-вниз, але вже було пізно, риболови забрали її з рештою риб на продаж.

 

Печера, що розмовляє

 

Голодний лев шукав у джунглях поживи, але не знаходив, чого б такого з’їсти. Через деякий час він дістався до якоїсь печери і йому спало на думку: «Тут неодмінно живе якийсь звір. Треба мені заховатися в кущах, і коли він вийде, схоплюю його та й з’їм».

Скільки не чекав хижак, ніякий звір з печери не з’являвся. Лев вирішив увійти всередину і сховатися в кутку. Та печера була лігвом одного шакала, який саме пішов пошукати харчів. Коли він повернувся, то побачив лев’ячі сліди перед домівкою. Шакал подумав: «Треба впевнитися, чи є лев усередині, чи нема».

Тоді він загукав голосно: «Вітаю, вітаю, люба печеро!»

Але у відповідь не почув нічого. Він заволав удруге: «Вітаю, чому ж не озиваєшся? Ти завжди люб’язно мені відповідала і запрошувала увійти. То чому сьогодні мовчиш і нічого не кажеш своєму другові?»

Лев почув голос і зметикував: «Якщо ця печера завжди розмовляла з шакалом, безумовно, сьогодні вона мене боїться, тому й не озивається. Якщо той не почує відповіді печери, то піде геть, а я залишуся голодним».

Тому він гучно проричав з печери: «Привіт, друже мій! Ласкаво прошу додому».

Метикуватий шакал, коли зрозумів, що у печері лев, чимдуж кинувся звідти, а хижак випустив із лап свій обід.

slon-za

Слони і миші

 

У давні часи на березі прекрасного озера розкинулося велике місто. Його мешканці жили в радості й щасті. Дні йшли за днями, роки за роками. Поступово поселення старішало і древнішало. Люди звідти переїхали, щоб побудувати нове красиве місто, а оте на березі пустувало, і миші зробили його своїм домом. Гризунам дуже зручно жилося, і завдяки таким вигодам, вони щодня влаштовували свято. Та одного дня прийшло велике стадо слонів, що через посуху вийшло з джунглів у пошуках води. Вони натрапили на озеро біля мишачого міста. Слони, що багато днів поспіль страждали від спраги, побігли до води навпростець через місто мишей. Тисячі сіромах загинули та покалічилися під ногами слонів. Налякані й схвильовані миші зібралися разом, щоб знайти вихід із ситуації.

Між ними була стара мудра миша: «На мою думку, найкраще буде, якщо кілька з нас підуть до старшого над слонами і попросять, щоби стадо не проходило через наше місто».

Миші погодилися, а троє з них вирушили до слонячого стада і, побачивши їхнього старшину, засвідчили своє шанування зі словами:

«О шановний! Ви – великі та сильні, а ми – миші – мізерні та малі. Коли ви діставалися до озера через місто, то багато наших друзів було вбито й поранено. Якщо захочете ще й повертатися цією дорогою, то жоден з нас не виживе. Ми прийшли просити, щоб ви обрали інший шлях повернення у джунглі. За це ми залишимося вашими друзями повік, хоч і малі, але, можливо, якогось дня станемо вам у пригоді».

Головний слон відповів: «Ви праві, ми повинні бути уважнішими. Тепер ідіть і будьте спокійні, я не дозволю образити жодного з вас».

Миші радісно повернулися в місто, а слони вирушили назад у джунглі іншою дорогою.

Минули роки. Одного дня в хащі прийшли кілька мисливців і спіймали слонячого старшину та ще кількох із їхнього стада. Витягнувши тварин із пастки, ловці прив’язали їх міцними мотузками до великих дерев.

Засмутилися слони. Аж раптом ватажок пригадав собі мишаче місто і їхніх маленьких друзів. Він попросив свою дружину, яка була на волі, чимдуж мчати до міста мишей та все розповісти їм. Слониха пішла до мишачого міста. Дрібні, почувши таку новину, занепокоїлися і поспішили на допомогу. Не минуло багато часу, як тисячі мишей прибігли в джунглі і своїми гострими зубами почали гризти міцні мотузки. Ось так слони звільнились.

Одна з мишей піднялася високо на хобот ватажка слонів і промовила: «Ми раді, що змогли допомогти, бо і ви до нас були добрі. Як добре, що ми завжди будемо собі друзями».

Потім слони та миші почали святкувати й веселитися.

 

Чапля і рак. Ілюстрація Надії Вишневської.

Чапля і рак. Ілюстрація Надії Вишневської.

 

Чапля і рак

 

Жила колись на озерці чапля. Замолоду ловила риби собі, скільки влізе, і нічого не затьмарювало її життя. Коли прийшла старість, чаплі довелося пуститися на хитрощі, щоби хоч чимось пообідати.

Одного дня вона сумно дивилася на плесо, аж тут побачив її здалеку рак, підійшов ближче і спитав, що за гіркі думки її обсіли. Чапля відповіла: «Як мені не сумувати? Були часи, коли я ловила рибку чи дві щодня, наїдалася, але й риби не меншало від того. Сьогодні сюдою йшли два рибалки, я сама чула як вони постановили виловити всю рибу в сусідньому озері, а потім зробити те саме тут. Всю, до одної! Якщо вони так і зроблять, то мені залишається тільки чекати голодної смерті».

Рак розповів це рибам, а ті гуртом приплили до старої зі словами: «Поважна чапле! Хочемо з тобою порадитися, бо мудрий і у ворога питає поради, особливо в такій справі, яка стосується і нас, і тебе. Як нам вчинити у цьому випадку?»

«Ми нічого не вдіємо супроти рибалок», відповіла їм чапля, «але ось тут поблизу є одна водойма з кришталевою водою, всі піщинки на дні її можна полічити і навіть дрібненькі ікринки видно з висоти пташиного польоту. Якщо ви зможете переселитися туди, то будете спокійні та задоволені»

«Добра думка! Допоможеш нам, якщо твоя ласка?»

«Я не проти, тільки знайте, що ця справа потребує багато часу, якщо сюди доберуться рибалки, то ви всі пропали».

Риби так розхвилювалися, що ледве не застрибували наввипередки чаплі до дзьоба.

Стара птаха носила рибу з озерця щодня. Через деякий час рак попросив, щоб перенесла і його. Згори він побачив на березі риб’ячі кості та й зрозумів, як все було насправді. Рак вхопив клешнею чаплю за шию так міцно, що вона його впустила і сама вже хто зна чи дихала, чи на той світ полетіла.

Неборак потім не раз переповідав цю історію, навчаючи, що коли хтось дуже лукавить і хитрує, то врешті себе погубить.

 

 

Голуб-мандрівник. Ілюстрація В.Папонової.

Голуб-мандрівник. Ілюстрація В.Папонової.

Голуб-мандрівник

 

Колись-то давно у степах, де було чимало споруд для зрошування, простіше кажучи, глибоких ям з водою, гніздилися дикі голуби. Серед них мешкало двоє пташенят, друзів-нерозлийвода. Вечорами перед сном вони розповідали одне одному казки, вранці разом співали, а вдень шукали зернят у полі, гралися і літали в зграї з іншими своїми сусідами. Веселун і Співун жили собі не тужили.

Одного дня Веселунчик побачив вдалині зелену гору і показав її другові зі словами:

«Летімо, подивимося, що там?»

Співун відмовився:

«Ні, братику, далека дорога. До того ж, нам ніде не буде краще, ніж тут. Може там вороги-птахолови чи ще якась небезпека чигає?»

«Ой, ти так боїшся всього, а я вже вирішив, що побачу цілісінький світ, про все-все довідаюся, бо таке нудне існування – то не життя. Спимо щоночі в норі, яку називаємо домом, щодня гуляємо в полі, яке звемо Батьківщиною. Світ великий, мене кличуть мандри».

«Друже, та що там дивитися, вдома в нас є хліб і до хліба, маємо тисячу друзів і знайомих. Чого ж то летіти туди, де станемо чужинцями і ніхто не покличе нас гратися?»

«А я чув, що подорожувати дуже повчально, всі великі люди світу хвалили мандрівництво. Якщо ж у нас вдома так добре, то чого тут не хочуть жити ні яструб, ні сокіл, ні павич?»

Довго голуби сперечалися, але все марно, Веселун полетів до далеких зелених-зелених гір сам. В дорозі йому траплялися різні дивовижі, та коли Веселун долетів до підніжжя гір, його серце раділо, як ніколи раніше. Він вмостився на квітучому деревці і промовив сам до себе:

«Як добре жити на гілочці, споглядати зелень і струмки, милуватися сяючими зірками в темряві нічній, тур-тур-тур, тур-тур-тур…»

Сонце заходило і ще не встиг голуб відпочити з дороги, коли здійнявся вітер, набігли хмари, почалася страшна гроза з громом і блискавкою. Гілки кидало в різні боки і Веселун зовсім не мав де притулитися. Голубові вдалося сховатися під кущем троянди, там він тремтів від холодного дощу до самого ранку. Він тихенько туркотів: «Як я зле зробив, що подався сам у невідомі світи і не послухав поради доброго друга…»

Отак помалу він дотягнув до ранку. Посвіжіло, сонце осяяло поле і гору, Веселун знову сів на гілці милуватися краєвидом. Неподалік пролітала качка, але наш голуб сидів самотою, бо не знав її мови. Він, було, хотів заспівати, як колись, але слова застрягали йому в горлі, тільки настирлива думка не покидала: «Чи ж не краще було залишитися вдома?» Веселун нарешті вирішив, що омріяну мандрівку він здійснив, світ побачив, можна й повертатися. Саме в ту мить він побачив яструба з гостреними кігтями, що летів просто на нього. Серце Веселуна злякано застукотіло, він ще не зігрівся після холодної ночі, а на нього чигала нова небезпека. В одну мить голуб згадав друга Співуна і загадав, що коли вдасться вирватися від хижака, то він геть покине думки про подорожі.

З іншого боку Веселун побачив орла, що теж полював на нього. Затремтів усім тілом голуб і вже зовсім не міг втямити, що ж робити. Орел був прудкішим, ніж яструб, і вже кружляв навколо дерева, ніби думав собі, що ця слабка пташка – маленький шматочок їжі, не вартий особливих старань; що б не сталося, сніданок забезпечений. Тут підлетів і яструб, простягнув лапу до голуба і ледь не вхопив його першим. Орел вважав себе царем серед птахів і неабияк розлютився з такої зневажливої поведінки іншого хижака:

«Якщо ти ще хоч трохи наблизишся, то я не залишу жодної пір’їни на твоїй голові».

«Чого б тобі лютувати?», озвався яструб, «здобич належить мені, я перший її побачив».

Вони зчепилися дзьобами і кігтями, аж страшно було дивитися. Веселун, побачивши, як справа обернулася, кинувся з дерева вниз, скоренько заховався в якусь нору, де просидів аж дотемна. Вночі голуб теж не виходив, страждаючи від голоду й спраги, все згадуючи свого друга Співуна. Коли розвиднілося, а навколо було тихо-тихо, птах поволі вийшов назовні, трусячись і гублячи пір’я, подався в поле шукати їжі. Невдовзі він побачив кругленького вгодованого голуба, що сидів на землі біля розсипаних зернят рису і проса. Веселун не міг втриматися, дзьобнув смакоту і тут зрозумів, що потрапив у пастку птахолова.

– Брате, – заволав він до ситенького пташка, – ми з тобою одної породи. Чого ж ти не сказав мені, що снідати тут небезпечно?

– Я промовчав з чотирьох причин, – повагом відказав домашній голуб. – По перше, хоч ми й родичі, але я з того і хліб їм, що кожного дня мене лишають коло сильця для приваби тобі подібних. Не буде здобичі, то мене самого пустять на шашлик. По-друге, Бог дав тобі зрячі очі, то чого ж не розплющити їх? Треба було подумати спершу, роздивитися, що тут не рисове поле і хіба би хто залишив зерно для такого вельможі, як ти? По-третє, я сам свій вік живу, нема в мене друга, щоб настанови давав та поради. Хіба ти не знаєш, що той, хто багато мучився і терпів, з усього серця хоче, щоб інші теж цього зазнали для науки? І останнє, четверте, я тебе не кликав до мене в гостину. Ти мене й не питав, чиї це зернята. Тепер сиди тут, щоб не думав лише про власний живіт.

Веселун, зрозумівши, що йому нічого сказати такому мудрецеві, все ж попросив розкрити таємницю тієї пастки, що тримала його за ніжку, але вгодований голуб затуркотів, що й сам би радо звільнився зі своєї служби, якби ж знаття. Наш голуб-мандрівник не сидів без діла, а все шарпав мотузки, крутився так і сяк, лопотів крильцями та вирвався таки з великими зусиллями. Забувши про голод, він пішов звідти так швидко, як міг, аж поки не дістався до краю якоїсь ниви. Там він побачив якісь руїни і подумав собі, що це не найгірше місце для перепочинку.

Не так воно сталося. Якийсь сільський хлопчина раптом вигулькнув з-за стіни і поцілив у Веселуна камінцем. Птах впав у глибоку яму, звідки шибеникові не вдалося його дістати, тому малий пішов далі своєю дорогою. Голуб згадував свою рідну нірку в старій ямі для зрошування полів, та й просидів з пораненим крилом біля руїн ще цілий день і ніч, а потім з великими зусиллями виліз на світ Божий і пошкандибав додому.

Було пообіді, коли Співун побачив друга, втомленого, змученого. Він запитав, що це сталося з Веселуном і почув у відповідь:

«Казали, що мандри приносять неабияку користь і досвід безмірний, тому я думав собі, що інші місця кращі, ніж це. Тепер-то я знаю, що є у світі багато на що подивитися, але радість і спокій отримуєш лише з друзями у рідному краю».

 

Про чоловіка, який купив пару папуг. Ілюстрація Надії Вишневської.

Про чоловіка, який купив пару папуг. Ілюстрація Надії Вишневської.

Про чоловіка, який купив пару папуг

 

Один чоловік розповів падишахові таке:

«Якось я ходив по базарі та побачив, що птахолов продає двійко папуг. Мені стало жаль нещасних, тож спробував переконати продавця звільнити птахів. Мисливець зажадав за кожного папугу по одній срібній монеті, але ж то були всі гроші, які я мав! Стою і вагаюся: купити одного і відпустити на волю – буде нечесно. Врешті, я ввірився Богу і придбав обох папужок, виніс їх за міські ворота й залишив у гаю.

Коли птахи вмостилися на вехів’ї дерева, то промовили до мене людським голосом:

«Самі ми не можемо тобі віддячити, але ось тут під землею заховано скарб, викопай і візьми його собі».

«Дивно, – відповів я, – ви можете бачити те, що сховано від людського ока, а підступу птахолова не розгледіли!»

«Неможливо опиратися тому, що дано згори: раз вільно буде метикуватому скористатися своєю мудрістю, а іншого разу він, неуважний, втратить здатність бачити. Так ми не помітили пастки, а бачимо те, що заховано під землею».

Став я копати у вказаному місці і знайшов глиняний горщик, повний монет.

Отак слуга падишаховий волею Божою знайшов скарб».

 

Про божого чоловіка та мишеня, що стало дівчинкою. Ілюстрація Надії Вишневської.

Про божого чоловіка та мишеня, що стало дівчинкою. Ілюстрація Надії Вишневської.

Про божого чоловіка та мишеня, що стало дівчинкою

 

Якось сидів собі один благочестивий чоловік, до молитов і прохань якого дослухався Господь. Яструб опустив на пісок перед ним дрібне мишенятко. Чоловік пожалів маля, загорнув у листок, щоб віднести до своєї оселі. По дорозі він подумав, що і вдома може мишці щось недобре статися, тож помолився, щоб Всевишній зробив з мишеняти людську дитину, гарненьку личком, як день, а з косами чорними, мов темна ніч. Оцю дівчинку чоловік віддав своєму учневі, щоб він якнайкраще піклувався про неї.

Так і було, аж поки дівчина виросла і стала на порі. Тоді названий батько сказав їй:

– Доню, ти вже велика, ніде подітися, треба виходити заміж; вибирай, кого схочеш з людського роду чи з чарівних істот».

– Я хочу чоловіка найсильнішого і наймогутнішого, відповіла дівчина.

– То може засватати тобі сонце?

– Засватай.

Звернувся божий чоловік до світила:

– Осяйний володарю-сонце! Оця дівчина справжня красуня, я хочу віддати її тобі за дружину, адже вона прагне одружитися з наймогутнішим.

– Я тобі покажу сильнішого від мене. Він світло мого обличчя людям заступає. Це хмара.

Батько звернувся до хмари з тою мовою і почув у відповідь: «Сильніший від мене вітер, бо він кидає мене з боку в бік, мов іграшку».

Божий чоловік повторив усе вітрові, а той сказав: «Не до мене тобі треба, а до гори, що мені шлях перепиняє. Порівняно з цією могутністю моя сила ніби тихий голос для вуха глухого».

«О незворушний страже, чиї ноги міцно стоять у пісках, а голова торкається небес блакиті!» звернувся чоловік до гори і розповів про свої пошуки, але дізнався, що краще видати дочку за мишу, оця істота дірявить боки будь-якій горі.

Дівчина й собі попросила:

«Добре радить гора, це буде мені найкраща пара. Помолися, щоб я знову стала мишею».

Божий чоловік здійняв руки, попрохав у Бога і його бажання здійснилося. Миші з того часу жили разом, а він пішов собі.

 

[1] Якщо ви поглянете вночі на місяць уповні, то побачите на ньому фігуру, схожу на голову зайця. Давні люди називали її «місячний заєць».

 

Переклала з перської Надія Вишневська

Перекладено за виданням:

 

شیو کومار. دختری که با مار ازدواج کرد و چهارده قصه دیگر از کلیله و دمنه / ترجمه سیما طاهری. – تهران: ذكر ، كتاب هاي قاصدك،  ١٣٧٨.1999/

قصه های بر گزیده از کلیله و دمنه / نگارش مهدی آذریزدی. – تهران: امیر کبیر، ۱۳۷۲/1993.

 

Адмін

About Адмін

  •  

Leave a Comment